Finding Dry Land in Kherson
Знайти сушу в Херсоні
JUNE 27, 2023
A Ukrainian journalist returns to her hometown after the destruction of the Kakhovka dam.
I spent two days working in my hometown of Kherson after the dam was blown up at the Kakhovka hydroelectric power station, which is located on the territory occupied by Russian troops. The dam exploded on June 6; tons of water rushed downstream, flooding villages and small towns in southern Ukraine as well as some districts of Kherson.
What surprised me the most was how the city’s residents, rescue workers and volunteers who came here from all over Ukraine tried to save all living things. One volunteer brought a hedgehog on a boat in a towel that he saw in the flood zone by accident. In other boats, there were dogs, cats, goats, ducks, chickens. If Noah’s Ark existed, it probably would look something like what I saw in Kherson. People were ready to risk their lives for anything that ran, crawled or flew. The war has brought so much death, and has caused so much pain, that at this point Ukrainians can be seen involuntarily holding onto anything that still lives around them.
On the right bank, people’s greatest fear is that after the water recedes, they will see the corpses of dead animals. On the left bank, they fear that they will find the bodies of their neighbors.
Mykyta, a volunteer, drove his motorboat back to dry land looking a little disappointed. He and his team had saved everyone who they could get out of danger. This applies to both people and animals. 3,700 people were evacuated from the flooded areas of Kherson and Mykolaiv regions, according to the police. But Mykyta said there are still people in Ostriv who refuse to evacuate and are waiting for the water to recede. There is currently no electricity, water or gas in this area. And Ostriv bears the brunt of Russian shelling.
Kherson is located on the right bank of the Dnieper. On the left bank of the river, the villages and small towns are still occupied by Russian troops. Explosions are heard almost every day. Russia doesn't even need to waste missiles, artillery is enough to kill people on the right bank. Only 112 people reached Kherson from the occupied left bank after the flood. There is very little information about what is happening there. Ukrainian rescuers, volunteers and journalists cannot get there. On the right bank, people’s greatest fear is that after the water recedes, they will see the corpses of dead animals. On the left bank, they fear that they will find the bodies of their neighbors.
✺
Kherson is where I was born and where I went to school. I didn't love it back then. It seemed to me that it had few prospects, life was slow and nothing happened there. I dreamed of building my future in Kyiv, and then I succeeded in doing so. I tried to forget about Kherson as a city of not very pleasant childhood memories.
The war hit Kherson very hard and unfairly. Eight months of occupation, six months of shelling, and now also, the flood. By February 24, 2022 (the beginning of Russia's full-scale invasion of Ukraine), about 300,000 people lived in the city. After 15 months of the full-scale war, only 20% of the population remained, according to local authorities. It is painful to see my native city gradually turn into a ghost.
In 2014, after Russia occupied Crimea, there was fear that Russian troops would venture further into Ukraine and try to capture the Kherson region, which borders the Crimean peninsula. But the residents of Kherson showed even back then that they would not welcome Russian occupiers. They went to protests carrying Ukrainian flags and helped the Ukrainian military guard the border with Crimea. A powerful volunteer movement was born here.
When Russia occupied Kherson on March 1, 2022, it was a tragedy for the city. Yet even after that, people continued to protest for a long time. The occupiers began to disperse and detain the protestors by force. Gradually, the street actions stopped and the resistance turned into an underground partisan movement. People began to leave the city, not wanting to live under the Russian flag. The youth, women with children, the working population, businesspeople. I had two close childhood friends in the city when this all started. both went abroad during the occupation. Zhenya has been living and working in Poland for a year, and Marina is now in Italy. The security situation doesn’t allow them to return home yet, and I am not sure that they will want to when it does. This fall will mark the second year that their children will go to foreign schools.
One of my relatives from Kherson, Natalya, a retiree, didn’t go outside the yard of her two-story house for a year. Children brought her groceries. At first, she was afraid of the invaders, and then of shelling. Such is the life of many who remain.
Kherson was liberated in November of 2022, after eight months of Russian occupation. I arrived in the city one week later. You could feel the atmosphere of celebration and euphoria. I visited my relatives and we joked a lot and celebrated. People gathered in the city center to celebrate the liberation and share stories of how they tried to preserve their Ukrainian-ness, despite the Russians’ effort to wipe their culture out. “A Russian soldier wiped his combat boots with my vyshyvanka dress,” a local volunteer named Olga Tsylinko told me, referring to a form of traditional embroidery. During the occupation, she helped provide medicine and diapers to children with special needs. “Occupation is lawlessness and constant fear. You have no right to do anything, to speak, to look or to raise your eyes,” she explained. Olga was proud of how Kherson resisted the occupation, how it surprised the whole world with its defiance. When the dam exploded earlier this month, her house, where she lived with her two children, was flooded. A few days later, Olga was already back to work volunteering and collecting humanitarian aid for other flood victims. She did not leave Kherson during the occupation and she is not going to leave now.
One of my relatives from Kherson, Natalya, a retiree, didn’t go outside the yard of her two-story house for a year. Children brought her groceries. At first, she was afraid of the invaders, and then of shelling. Such is the life of many who remain.
A military man who works in Kherson told me that there are several categories of people living in the city now: there are retirees, vulnerable and unprotected groups, and ardent patriots, like Olga. Everyone else, all those who wanted to leave, have already left; those who remain will not leave under any circumstances.
My school friend Andriy doesn’t fall into any of these categories. He lives with his parents and doesn’t work (it is very difficult to find a job in Kherson). Sometimes he checks in on the apartments of his friends who left the city and gave him their keys. He has 14 sets of keys. He waters their flowers. Andriy always writes to me when he reads the news that there is shelling in Kyiv, to check that I am safe. Even though he lives with the shelling every day in Kherson, he worried more about me than about himself.
I understand that all of this is temporary. The water will recede, leaving a terrible trail of destruction behind it. Everything will suffer. Fuel and mines have already started floating downstream.
The streets of Kherson are now mostly empty. People only go to shops, the bazaar, the post office, the bank and for humanitarian aid. On May 2, my relative Natalya, who had already fallen into depression from everything, dared to go to the bank branch for the first time. On May 3, Russia once again shelled Kherson and the surrounding villages. Twenty three people died that day.
My relative Natalya doesn’t leave her yard anymore.
✺
After the destruction of the dam, I returned to Kherson for the second time after the start of the full-scale invasion. In those first few days after the catastrophe, hundreds of Ukrainian and foreign journalists descended upon the city. We spent almost an hour in traffic jams on the road from Mykolaiv to Kherson because of the cars carrying boats and humanitarian aid to the flooded area. A car with a boat from the Kyiv region was going in front of us. Sometimes it seemed that there were more rescuers, volunteers, and journalists in bulletproof vests than there were locals. Despite the disaster, the city seemed to live again for a while. There were people in cafes and restaurants, mostly visitors. A special energy appeared — the energy of mutual help and resilience to disaster. At one point, when we were all running away from shelling and explosions, I glimpsed a cyclist calmly riding along the road as if nothing was happening.
I understand that all of this is temporary. The water will recede, leaving a terrible trail of destruction behind it. Everything will suffer. Fuel and mines have already started floating downstream. Kherson and Mykolaiv regions are economically dependent on agriculture, but the water washed away gardens, fields, and farms. Russia deprived thousands of families of everything in one moment. The volunteers and journalists will gradually leave. Kherson will remain half-empty, traumatized by shelling. But even then, the city will be proud that it is Ukrainian.
At the end of December, the Russians shelled the maternity building of a hospital where I was born 40 years ago. The doctors, patients, and children managed to get down to the shelter in time, and no one was injured. When I arrived in Kherson in June, I visited that hospital, which is now hosting elderly and disabled people who have suffered from the flooding. They have no physical injuries, but they have psychological problems, stress and chronic diseases. During the occupation, the head of this hospital was detained by the Russians, beaten and tortured, but he never agreed to cooperate with them. He talks about this experience as if it is an episode from the distant past, but now he smiles. He asks not to be named because he is afraid that the hospital will be shelled again. I asked the doctor if the maternity hospital was open after the shelling. “80 children have already been born since the shelling,” he told me. He was happy to report that news, and I was happy to hear it. All of us from Kherson have been waiting for good news for a long time.
✺ Published in “Issue 6: Rivers” of The Dial
українська журналістка повертається до рідного міста.
Я працювала у моєму рідному місті Херсоні два дні, після того як на Каховській гідроелектростанції, що знаходиться на окупованій російськими військами території, стався підрив греблі. Греблю підірвали 6-го червня. Тонни води ринули за течією, затопивши села та невеличкі містечка на півдні України, а також деякі райони Херсону.
Найбільше мене дивувало, як мешканці міста, рятувальники і волонтери, що з’їхалися сюди з усієї України намагаються врятувати усе живе. Один волонтер привіз на човні у рушнику їжака, якого він побачив у зоні затоплення випадково. В інших човнах були собаки, кішки, кози, качки, кури… Якщо і існував Ноїв Ковчег, то він напевно виглядав десь так, як я побачила у Херсоні. Люди готові були ризикувати власним життям заради усього, що бігає, повзає чи літає. Війна принесла так багато смертей в Україну, і завдала стільки болю, що українці мимоволі хапаються за усе живе навколо себе.
Волонтер Микита щойно повернувся на моторному човні на сушу і виглядає трохи розчарованим. Він каже, що усіх кого вони могли дістати із небезпеки – вже дістали. Це стосується і людей і тварин. За даними поліції, із затоплених районів Херсонської і Миколаївської області евакуювали 3,7 тис. чоловік. Але Микита каже, що на Острові усе ще залишаються люди, які категорично відмовляються від евакуації і чекають поки вода почне спадати. У цьому районі зараз нема електроенергії, води і газу. Крім того, Острів чи не найбільше потерпає від російських обстрілів.
І якщо найбільший страх правого берегу після того, як зійде вода – побачити трупи мертвих тварин, то лівого – тіла своїх сусідів.
Херсон розташований на правому березі Дніпра. Лівий берег річки, села і містечка, що розташовані на ньому, досі окуповані російськими військами. У Херсоні майже щодня чути вибухи. Росії навіть не треба витрачати ракети, достатньо артилерії, щоб вбивати на правому березі людей. Із окупованого лівого берега у Херсон дісталися усього 112 чоловік після затоплення. Інформації про те, що там відбувається дуже мало. Українські рятувальники, волонтери і журналісти туди потрапити не можуть. І якщо найбільший страх правого берегу після того, як зійде вода – побачити трупи мертвих тварин, то лівого – тіла своїх сусідів.
✺
Херсон — моє рідне місто, у якому я народилася і де ходила у школу. І яке я раніше не любила. Мені здавалося, що у ньому мало перспектив, воно повільно розвивається і тут нічого не відбувається. Своє майбутнє я мріяла будувати у Києві. І це мені вдалося. Про Херсон же я намагалася забути, як про місто не дуже приємних дитячих спогадів.
Війна дуже сильно і несправедливо вдарила по Херсону. 8 місяців окупації, півроку обстрілів, а зараз ще і потоп. До 24-го лютого 2022-го року (початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну), у Херсоні проживало біля 300 тисяч людей. Після 15 місяців повномасштабної війни, за даними місцевої влади, тут лишилося жити лише 20% населення. Боляче бачити, як рідне місто поступово перетворюється на привид.
У 2014-му році, після того, як Росія окупувала Крим, був страх, що російські війська підуть далі і намагатимуться захопити і Херсонську область, що межує із Кримським півостровом. Але мешканці Херсону ще тоді показали, що вони б не вітали російських окупантів. Вони виходили на акції протесту з українськими прапорами і допомагали українським військовим, які охороняли кордон із Кримом. Саме тоді тут і виник потужний волонтерський рух.
Коли 1-го березня 2022-го року Росія окупувала Херсон – це була трагедія для міста. Навіть після того, люди ще довго виходили на акції протесту. Окупанти почали разгоняти їх силою, а учасників мітингів затримувати. Поступово вуличні акції припинилися і опір переріс у підпільний партизанський рух. Люди почали виїжджати із міста, не бажаючи жити під російським прапором. Молодь, жінки з дітьми, працездатне населення, бізнес. У Херсоні у мене лишалося дві близькі подруги, з якими я товаришую ще зі школи. Під час окупації обидві виїхали за кордон. Женя вже рік живе і працює у Польщі, а Марина в Італії. Безпекова ситуація поки що не дозволяє їм повернутися додому. І я не впевнена, що вони цього захочуть. Восени піде другий рік, як їхні діти ходять в іноземні школи.
Одна із моїх херсонських родичок, пенсіонерка Наталя, рік не виходила за межі подвір’я свого двоповерхового будинку. Продукти їй привозять діти. Спочатку вона боялася окупантів, а потім обстрілів. Таким є життя багатьох, хто залишився.
Херсон був звільнений від російської окупації у листопаді 2022-го року, після 8 місяців окупації. Я потрапила у місто через тиждень після цього. Тоді там відчувалася атмосфера свята і ейфорії. Я зайшла у гості до своїх родичів. Ми багато жартували і святкували визволення. Люди з’їжджалися у центр, щоб відсвяткувати визволення міста і розповідали, як вони намагалися зберегти свою українськість, незважаючи на зусилля росіян знищити їхню культуру. «Об мою сукню-вишиванку витирав ноги російський солдат своїми берцями», - казала мені в інтерв’ю херсонський волонтер Ольга Цилінко. Під час окупації вона допомагала дітям з особливими потребами. Вона знаходила для них ліки і памперси. «Окупація – це безправ’я і постійний страх. Ти не маєш права робити, говорити, дивитися і піднімати очі», - пояснювала жінка. Ольга пишалася тим, як Херсон чинив спротив окупації і як своїм опором він зміг здивувати увесь світ. Після підриву греблі на початку цього місяця її будинок, у якому вона проживала з двома дітьми, затопило. Через кілька днів після того як це сталося, Ольга вже збирала гуманітарну допомогу для інших постраждалих від затоплення. Вона не покидала Херсона під час окупації і не збирається виїжджати звідси зараз.
Одна із моїх херсонських родичок, пенсіонерка Наталя, рік не виходила за межі подвір’я свого двоповерхового будинку. Продукти їй привозять діти. Спочатку вона боялася окупантів, а потім обстрілів. Таким є життя багатьох, хто залишився.
Один військовий, що працює у Херсоні, пояснів мені, що зараз у місті проживають кілька категорій людей: пенсіонери, вразливі і незахищені верстви населення, а також затяті патріоти, такі як Ольга. Всі інші, усі, хто хотів виїхати, вже виїхали, а ті, хто лишився, не поїдуть за жодних обставин.
Мій шкільний друг Андрій не підпадає під жодну із цих категорій. Він живе з батьками, не працює, оскільки у Херсоні зараз дуже важко знайти роботу і інколи обходить квартири своїх друзів, що виїхали із міста і лишили йому ключі. У нього 14 таких ключів. Він поливає їхні квіти. До речі, Андрій мені завжди пише, коли читає новини, що у Києві обстріли, щоб перевірити, чи я в безпеці. Хоча він живе з обстрілами щодня в Херсоні, він більше переживає за мене, ніж за себе.
Я розумію, що усе це тимчасово. Вода спаде, залишивши жахливі сліди руйнувань. Все постраждає. По течії вже поплили мазут і міни.
Херсонські вулиці зараз здебільшого порожні. Люди ходять лише в магазини, на базар, на пошту, у банк і за гуманітарною допомогою. 2-го травня моя родичка Наталя, що вже впала у депресію від усього, вперше наважилася виїхати у відділення банку. А 3-го травня Росія знову обстріляла Херсон і навколишні села. У цей день загинуло 23 людини.
Моя родичка Наталя знову нікуди не виходить за межі свого подвір’я.
✺
Після руйнування греблі, я вдруге приїхала у Херсон після початку повномасштабної війни Росії проти України. У перші кілька днів після катастрофи у місті працювали сотні українських і іноземних журналістів. Ми майже годину провели у заторах по дорозі із Миколаєва до Херсона, тому що перед нами була черга із легкових машин, що везли у зону підтоплення човни і гуманітарну допомогу. Перед нами їхала машина із човном із Київської області. Інколи здавалося, що рятувальників, волонтерів, журналістів у бронежилетах, на херсонських вулицях більше ніж місцевих. Попри біду, місто на деякий час ніби ожило. У кав’ярнях і ресторанах побільшало людей, переважно гостей міста. З’явилася якась особлива енергія – це енергія взаємодопомоги і опору біді. Коли ми тікали від обстрілу і вибухів, у цей же час, я побачила велосипедиста, який спокійно їхав по дорозі, ніби нічого не відбувається.
Я розумію, що усе це тимчасово. Вода спаде, залишивши жахливі сліди руйнувань. Все постраждає. По течії вже поплили мазут і міни. Херсонська і Миколаївська область економічно залежать від сільського господарства. Вода змила городи, засіяні поля, фермерські господарства. Росія в одну мить позбавила всього тисячі сімей. Волонтери і журналісти поступово поїдуть. Херсон же залишиться напівпорожнім, травмованим обстрілами. Але навіть тоді місто буде пишатися тим, що воно українське.
У кінці грудня росіяни під час обстрілу влучили у будівлю пологового будинку, у якому я народилася 40 років тому. Тоді лікарі і пацієнтки з дітьми встигли спуститися в укриття, ніхто не постраждав. Коли я приїхала в Херсон у червні, то відвідала лікарню, на території якої знаходиться цей пологовий. У цій лікарні зараз перебувають літні і маломобільні люди, які постраждали від підтоплення. У них не має фізичних травм, але є великі психологічні проблеми, стрес і загострення хронічних хвороб. Під час окупації, керівника цієї лікарні затримували росіяни, били його і катували, але на співпрацю з ними він так і не погодився. Про це він говорить як про далеке минуле, а зараз посміхається. Прізвище і ім’я просить не називати, адже боїться, що у лікарню прилетить знову. Я запитала лікаря, чи працює пологовий будинок після обстрілу. «З моменту обстрілу, на світ з’явилося вже 80 дітей», - сказав він мені. Він був радий повідомити цю новину, і я була рада її почути. Ми всі, з Херсона, давно вже чекаємо хороших новин.
✺ Опубліковано: The Dial, випуск 6-й — “Rivers”
PHOTO: Maxym Marusenko/NurPhoto via AP
